субота, 24 лютого 2018 р.

Печиво "Лимончик"

Коли в гості на обід чи вечерю приходить мій син с подружкою, це для мене стрес. Голова пухне що приготувати. Він хоче "etwas aus meine Kindheit /щось із дитинства": рулади, рибу під петрушечним соусом, стейк, котлети, сирну запіканку чи простий Streuselkuchen. Вона... Головна проблема в тому, що подружка в нього веганка, їсть тільки рослинну їжу, не пьє каву, і на етікетках вина читає чи веганське, чи ні. Хто з вас знає чому вино може бути не веганське? Я вже мільон раз була у сітуації, коли ми втрьох їли тортик, пили каву, а вона пила тільки воду. Чи ми їли гуляш, чешськи кнедлики, кислу капусту - вона голий рис, тому що в кнедликах можуть бути яйця. Я вже казала сину що приходьте з своєю їжею, тільки не робіть ваші понти темою в моїй домівці. Якщо я накуплю якихось інгридієнтів щоб приготувати веганську страву, то потім у холодільнику лежить гора продуктів, які ніхто ніколи доїдати не буде. З собою потім вона все це добро теж не хоче забрати, бо в неї також холодільник забитий.
Останній раз мене виручили мої українські коріння. Я наварила пістного борщу на олії, а в їншій кастрюли яловчину, гарний такий шмат. На столі понаставляла зелену цибулю, петрушку-укроп, сметану. М'ясо кусочками, хто хотів, той клав у свою тарілку, трошки часничної олії, та соєвий йогурт замість сметани для деяких. Пампушки полінилася робити цей раз, то підпекла супермарктовські міні-чіабатки, щоб були тепленькі. На друге були вареники з картоплею і грибами, з капустою, з лівером, з пердунцем і фасолькою... :-) Це моя бабуся так казала на жарену цибулю з яйцем «пердунець» (Скажіть, як нашу мову не любити?). А на третьє була тепла малина, морожену підігріла у мікроволновці з невеличкою кількістью цукру, та ванільне морожево з гарною гіркою взбитих вершків. Подружці замість морожева порізала персік з компота, поклала на теплу малину та покрила все веганськими вершками. Ви спитаєте "як це веганськи вершки? З чого?" - з твердого якогось рослинного жиру.
От так виглядають веганські продукти. Соєвий йогурт, натуральний без фруктового смаку, схожий на йогурт з ряжанки, трохи солодший. На жаль продають його в нашому Кауфланді тільки в півлітрових дозах. Веганський крем продають в такому ж спрей-балончику як і натуральні вершки.

Я цей крем почала додавати до омлету, він під кришкою піднімається як суфле, пухнастий такий виходить і смачний. Омлет з печорицями, лисичками чи з томатами посипаний петрушкою мій чоловік їв би кожний день.
А от для соєвого йогурту знайшовся на роздоллях німецького інтернету рецепт смачного печива з лимонним смаком. Пишу тут, може мені пригодиться, може ще комусь.

****
75 грамів веганського маргарина
140 грамів цукру
один біо лимончик
125 грамів муки
30 грамів крохмалю
півтори столові ложки соєвого йогурту
пів чайної ложки розпухувача

На початку треба поставити духовку розігріватися на 180 градусів. Потім теркою потерти всю шкірку лимона. Змішати з цукром, додати маргарин і взбити міксером. Потім вижати цей лимон і потрошку влити в маргариново-цукрову масу. Слідуючим кроком буде додавання муки, крохмалю і розпухувачу. Під кінець у тісто додається соєвий йогурт. Консистенція стає такою як густа сметана, а в ній ще йде хімічний процес: сода від розпухувача реагує з сіком лимона і кіслинокою йогурта.
На деко все викладається чайною ложкою, маленькими кульками, тіста на одну печеньку треба меньше чайної ложки. Між кульками робіть досить місця, вони під температурою розпливаються.

Це дуже ароматне печиво. Чудово до чаю. Для нормальних людей мабудь можна все веганське в рецепті замінити нормальною молочкою, але до цього ще руки не дійшли.
Смачного!

вівторок, 30 січня 2018 р.

Січневий звіт

Вже перший місяць року хоче сказати "Ад'ю!" А я ще не завела мітку "2018". Звіт за січень буде коротким: час біжить, нічого не стоїть на місті.
Очухавшись від свят, були ми на початку року знову в Боденмайсі, хотілося як і торік побачити казковий ліс. Алеж рік на рік не приходиться. Цього разу сніг лежав, алеж тільки на рівні 800 і вище метрів на рівнем моря. Тому ми акцент ставили на сауну і массажи.


В Боденмайс рванули тому, що в нас була зовсім весняна погода, яка панує по цей день 16-18 градусів тепла. Повилазили проліски, надухли на гілках бруньки. Річки і струмочки наповнилися водою. Це місцевість яка зветься Rinkenburger Tobel.
Коли їхали у Баварський ліс, то по дорозі бачили якісь вже інші вітряки у ансамблі з різними відновляющимися джерелами енергії. Вони не нові, це просто мені перший раз вдалось їх засняти. На автобані ж знаєте як - вжих! ...і не встиг.

Останні вихідні гуляли у нас на Боденському озері в містечку Вассербург.
 
Там вся променада в скульптурах: погляди, руки, тіла, обличчя.



Такого спокійного і тихого озера я ще не бачила за останні 20 років.
Одна однісінька байдарка і три чоловіка які єю управляли порушували тишу. Їхні голоси було чутно за кілька кілометрів. А ні птах, ні людей, ніяких хвиль - повна тиша.

Це була прогулка під девізом "вимкнуті мозги, повний розслабон".
Усього доброго всім.

неділя, 17 грудня 2017 р.

Києве мій

Я вже й не знаю чи можу я на той Київ яким я його побачила в останній відпусці сказати, що це моє місто, чи це вже не те місто і не ті часи... Колись, здається, я знала в українській столиці кожний куточок, назви майже всіх вулиць. Я була сповнена енергії і драйву. Мене цікавило все. Місто було у моєму уявлені величезним і величним. Сьогодні, четверть століття піздніше, у Києві в два рази більше ліній метро, не знаю на скільки більше нових станцій, дуже багато вулиць мають іншу назву. Алеж Київ здається мені таким маленьким, як і домівки, квартири - не знаю чому так, може тому що зараз для мене відчинений весь світ, а в порівнянні зі світом одне місто - це тільки крапка на мапі. Хрещатик хоч і тримає марку широкої вулиці у центрі, пішоходного бульвару на вихідні, алеж залишається в тих післявоєнних 50-х, коли він відбудовувався.
... а війна, їй наче немає кінця, вона в повітрі, в прапорах, в думках, якась безкінцева боротьба.
 
У пішої відстані пам'ятками недавні події, горілі будівлі і революційні, недавно відновлені графітті.

 
Йшов дощ, ми спустилися під землю, а нам нове, своє місто, бутік на бутіку, можна гуляти кілометрами, їсти, пити, купляти їжу-, чіпси, напої-каву, квіти, вино-горілку чи сувеніри, можна принести на ремонт взуття чи роздивлятися каблучки, приміряти вишиванку, чи потримати в руках розписанного пентріківкою глечика.
Начеб-то і не довго були внизу, алеж коли як кроти вилізли на поверхню перед очима, вже була темінь и і ілюмінація. Не зрозуміло для кого відреставрированний ЦУМ. Колись стояли там в черзі за дефіцитами. Суші на весь верхній поверх, азіати з ноутбуками за столиками, шампанія бар, устриці, віно по таких цінах, що ті Jamson віски по 5 тисяч євро за пляшку в Ірландіі про які я розповідала влітку, можуть сховатися. Скрізь охорона. Дезайнерський одяг і черевики. Лениві тінейджери на подушках на у пейнхаузі.
На другий день ми були у родичів, розповідали про центр, вони кажуть, що ми там вже кілька років не були, останій раз ще на Майдані, коли все горіло.


Чому я на початку написала, що не знаю моє це ще місто чи ні. Я завжди була впевнена, що в Київі у мене ніколи не буде проблем з ночівлею. Мене скрізь начеб-то чекають і приймають з розхопленними руками, які б часи не були... А цей раз я ще в Німеччині почала шукати квартиру в інтернеті на 2-3 ночі, десь біля нашого університету, щоб пройтись по парку КПІ з метро до гуртожитка, вночі, як колись, поїсти сосісок з млинціми у столовці. Забронювати з сотен пропозицій не вдалось ні одної. Якщо я у Німеччині щось броную, то написавши 30 повідомленнь я отримаю 30 відповідей, а може на одне запитання і дві відповіді з новою пропозицією. Може таке статися, що все занято, чи ні, алеж щоб на 30 лістів не получити а ні одної відповіді - це для мене був нонсенс. Я робила потуги писати далі, було 2 відповіді з якимись новими умовами і цінами... Колись я махнула рукою. Це для мене був приклад скількі перед цією країною ще роботи, щоб люди зрозуміли чому вони бідні.
Друг мойого чоловіка, росіянин за національністью, який як вдів вишиванку в 2013, то досі не знімає, був звільнений з роботи. Син його вчиться за кордоном, продали київську квартиру, купили хату в пригороді, нічого більш не залишалося як поїхати на заробітки у росію, для Європи він вже старий. Один варіант ночівлі відпав.
З родичами моїми не зрозумілі стосунки, одна половина в АТО, друга ходить до церкви московського патріархату і молиться московському батюшці. Не спілкувалися вже 2 роки, не сварилися, відмовчуємося.  В одній частині міста помер родич, чекають дізнатися цю новину від мене, хоча можна і в Вікіпедіі дату побачити. Тому опинитися в становищі чемодан-ніч-вулиця-куди мені не хотілося. Заказала готель, по нашому гаманцю дуже бюджетний.  Чоловік жартував, що в Німеччині добу прожити в своїй квартирі дороще, ніж у Київі в готелі майже в центрі. По стану і сервісу - все було гаразд. Зробили два кроки - опинилися біля Берлінської стіни, кусок якої стоїть біля німецького посольства, ще крок - біля театру, Ботанічний сад за червоним універсітетом закидав нас золотим жовтневим листям, зайшли і у Володимирський собор, а далі вулицею Тараса Шевченка, поїли Львівських пляцок.
Я все ж на слідуючий день кажу, хто знає коли я ще знову сможу побути у Київі, давай все ж подзвонимо старшому поколінню, кому за 80... Не додзвонилися, може немає в них вже телефону, користуються мобілкою, а може і їх вже немає... Поїхали трамваями-тролейбусами, не впізнали спальні райони, все якесь однакове з 70-х, алеж таке монотоне, сіре, мокре, брудне. Вийшли десь біля Бабиного яру, потім пішки по калюжах, кривих вулицях з розбитими доріжками, сходів без сходинок, поміж парканів, вздовж домів без вхідних дверей...В домі родичів є домофон, алеж на працював ліфт, пішки на 8-ий етаж. Нашу появу назвали "нас німці захопили"  - так передавалось потім розвідкою по телефонному ланцюжку. Прийшлось не годину-дві, а весь день ходити по родичах. Поки ми пішки йшли десь хтось встигав спекти медову коврижку, десь заверталася у папір банка кизілового варення як подарунок - кажу, відкривайте будемо їсти до чаю, ми прилетілі на лоукостері, ваше варення забрати в Німеччину буде коштувати 7 евро. Були ми в тих хто каже що "в расии всё лучше и продукти лучше", от тут я поперхнулася і майже вже встала на віхід. Алеж в мене мудрий чоловік - зробили затяжну хвилину мовчання, поки у всіх не навернулися на очі сльози. Війна це страшне діло, це не тільки те що робиться на фронті, це порізані на шматки по живому родини.

Києве мій...

вівторок, 28 листопада 2017 р.

Дача

Не хотіла зразу після повернення додому писати всі свої думки, бо треба було щоб емоції трохи повлягались. Мені завжди здається, що в Україні непочатий край роботи і моя фантазія взбухує. Надивлюся всіх цих ремонтів, салонів краси, які повідкривали мої знайомі, а потім коли гортаю фото бачу тільки старенькі хати, які фотографувала, тому що саме вони можуть вже зникнути наступного разу, а все нове осталося не освітленим. Алеж є кутки, де час застив. Один день ми провели на дачі. Їхали туди в автобусі з пенсіонерами. Дачі наші будувалися всі за одиним планом на початку 80-х.  Не дозволялося робити ніяких особливих дахів чи веранд. Не було будівельних матералів. Згадую, що батько купив якийсь "фінський домік": купу досок, 4 вікна, 4 двері. Все криве. Потім цеглу, хоч у місті і був завод сілікатної цегли, алеж купити її було не можливо, тому якусь якість другого сорту. Поділились вікнами і дверями з сусідом, тому і вставлені у нас і в нього на даху двері, замість вікна. Смішно, але такою була радянська реальність. Сосід на дачах з'являється рідко, майже вже не їздить туди після смерті жінки, а дітей його я ніколи там не бачила. Дачи будували щоб відпочивати, до відпочинку діло не дійшло. Вже не помішало б все і в нас відремонтувати, алеж дачею ніхто не користується, трава не скошена, від дерев тільки стовпчики, нічого не садиться. Племінник їздив літом на велосіпеді фарбувати паркан та скупатися в річці. Тому що поруч знаходився гранітний кар'єр, а повздовж річки стоять величезні валуни, які спортсмени приспособили як скалодром, то дачний кооператив назвали "Швейцарія". От і їздить моя сестра кілька разів за літо у "Швейцарію", поприбирати, помити підлогу, провітрити, в холодний день запалити камін чи в спекотний погойдатися в гамаку.
Типова "швейцарська" вуличка. 😉
Цей раз замість традиційного купання пройшлись по лісу, до гранитних валунів, послухали як співає вода у джакузі - так ми називали водоворіт в нашому Південному Бузі. Шось було таке ностальгичне в той день.
 
Осінь показувала своє барвисте обличчя
 
 
Були і шашлики
 

Алеж врожай винограду, хоча і не можна сказати що дуже вродив, залишиться не збиранним, "він мілкий", компотів ніхто не закручає, вина не робить, морозилка вже забита їм...
 

Я трошки поїла, згадала як садили, як підрізали... Як мряли...
Хто тоді мряв, тих вже немає в живих. Якось так... 

середа, 8 листопада 2017 р.

Жовтневий парк в Умані

Рік поспішно крокує до закінчення. На початку жовтня я схаменилася - в мене ще 21 день відпустки. Купили поспішно квітки на один лоукостер до Київа (Wizzair), оплатили одну валізку, ніяких подарунків, оnline check-in вдома - це ще 16 евро зекономили, політ туди і назад обійшовся в половину, тоб-то на двох 320 евро, аеропорт блище чим Мюнхенський - тільки 78 км, парковка в три рази дешевша чим у Мюнхені. В Київі сказала чоловікові: "Хочешь зрозуміти як люди живуть - ніяких таксі, ніяких ресторанів, спустись на землю, починай лічити гроші і цінуй кожну копійку, і якшо щось не подобається - змовчи, не роби людям прикрощів". Мені було легше, я була в Україні 1,5 роки тому, у мойого чоловіка була перерва в 5 років, як зараз кажуть "був ще до війни". До автовокзалу з Жулян добиралися тролейбусами - сумма 8гривн, це десь 25 евроцентів. Тролейбуси стареньки, алеж чисті, працюють електронні табло, об'являють зупинки, є ще екзотіка останього століття - кондуктори і компостери, алеж рух цих тролейбусів можна прослідкувати на мобілці - скріз wifi, всі тролейбуси з JPS. Перевіряючими працюють вдвох тендітні жінки в униформах, а не амбали в 2 з лишнім метри. 2 Кави і 2 пиріжка з сиром - 35 гривн. Мій чоловік не хотів, начеб-то, алеж з'їв і мій пиріжечок - смачно - так і промовив українською. Потім їхали нормальним автобусом 290 км до дому, дорога поки ще погана. Ми були майже єдині пасажири хто в кассах купив квітки - інші домовляються з водієм, щоб було хоть трішечки дешевше. Шофер на наших очах башляє перевіряючему, а потім скоренько в дорогу. Я завжди пишу ціни і порівнюю їх з ранішіми поїздками (204 гривни - 6,5 евро), тоб-то стало ще дешевше. Взагалі раніше все в Україні нам було на відсотків 30-40 дешевше, а у цій мандрівці в рази, в 3-4.
А вдома тепло, пахне смачною їжею, покладені чисті рушникі у ванній кімнаті, нове мило, підготована постіль і тапочки.
Алеж відпустка є відпустка, скромно не вийшло. Сестра була також у відпусці, тому були і шашлики на дачі при холодному вітрі, і прогулянки, і піцерії і запрошення у гості, і салони краси... про все це може піздніше. Сьогодні про дендропарк у Умані. Ми дуже рано приїхали і в перші години, були майже наодинці з природою.




Вже в мене і слова закінчилися...
 
Хіба ж вони тут потрібні?
 
А потім були і відвідувачи і музики. Парку вже 221 рік.
 
Красу ніхто не відміняв.





Який настрій виникає після таких фото?
 
От такі є в Украіні парки, до них варто завітати.




четвер, 21 вересня 2017 р.

Ще трошки про Ірландію

Вже і літо закінчилося, алеж руки так і не дійшли писати далі про ірландську подорож. Якщо згадуєте, в Ірландіі я була в червні. В мене взагалі таке відчуття що всі хто пише блоги зробили в цьому році якусь блого-відпустку. На прикінці посту ще буде декілька фото с підписами, тому що я їх приготувала 2 місяці тому, не викідати ж...Сьогодні вся ейфорія пройшла, залишилися спогади. Ті почутя які біли присутні на прикінці мандрівки видійшли на другий план, на їх місце стали нові теми. Саме ці теми я підхопила в Ірландії. Може не всі знають, алеж Ірландія дуже літературна країна. Чотири нобелівськи лауреати є вихідцями з Ірландіі. На могилу Йейтса Уильяма Батлера в Друмслиф (Drumcliff Cementry) нас також возили. Йшов дощик, вітер навіюів щось осіннє. Наш гид, колишній вчитель німецької мови в Ірландіі, возив з собою збірник переведених віршів, шукав серед нас людей з емоціональною дикцією і просив нас зачитати ці вірші в дорозі у мікрофон. Мені чомусь було весь час смішно, тому що вся наша группа складалася з людей з різних куточків Німеччини, у кожного свій діалект. Перекладена з англійської романтика та філософія Йейса на баварському чи саксонському діалекті - це хіт! Я відмовилася від швабської інтепритації з слов'янським акцентом. Прийшлось як на кару піздніше для всіх зтанцювати...
На могилі Йейтса:
 
Інфа з інтернету:
 
Будь у меня в руках небесный шёлк,
Расшитый светом солнца и луны...
Прозрачный, тусклый или тёмный шёлк,
Беззвёздной ночи, солнца и луны.
Я шёлк бы расстилал у ног твоих.
Но я — бедняк, и у меня лишь грёзы...
И я простираю грёзы под ноги тебе!
Ступай легко, мои ты топчешь грёзы..

Весь час нам розповідали про велику кількість книжок, вийшовших з під пера ірландських письменників і поетів. Люди описували своє життя, думки, снагу на любов, тягости і злидні багатодітного дитинства. Кожна книжка видана в Ірландіі сберігається хоча б в одному примірнику на терріторіі Триниті колледжу, і вся ця добірка заповнила вже декілька будівль. Були ми в останній день  в Дубліні на территорії цього відомого універсітету, бачили чергу з півкилометра - люди хотіли подивитися книжкову екпозицію, та на одну з чотирьох книжок Кельтів. 
Вже вдома, я полізла в інтернет і почала купували книжки про Ірландію, ірландських авторів. Почала по іншому дивитись на все що бачила своїми очима, вражалась тому який стрибок в суспільних стосунках зробила ця країна за часів відношення до Європейського Союзу. От така вже купка перечитана і зложена в кульочок на виїзд до свекрів - вони також люблять читати.
Шо ще хочеться записати в память?
Символичну гладахську обручку:
Колись місто Галвей було рибацьким селищем Гладах. Сьогодні це один із культурніх центрів республики Ірландія. На концерт ірландської музики ми потрапили не по плану, алеж все що стається спонтанно залишється в памяті як потужна емоція. В маленькому сімейному ансамблі виступали артісти з River Dance, високій рівень міжнародно визнаного містецтва, нам демонстрували старовинні музичні інструменті. Коли почався концерт, ведучий вітягнув лист паперу і зачитав всі нації які біли присутні в залі: американці, німці, канадці, францзі, бельгійці, австралійці, японці, корейці, десь 17-18... Люди відгукалися, зривалися з міст. Я підняла на прикінці руку і сказала тихенько "Ukraine", всі хто сидів навкруги почали вставати і вітати мене оплесками, а я потім півконцерта змочувала сльозами носовика. Хоча по правді, я хоч і з України, алеж дуже давно...До 2014 року я такої сітуаціі і уявити собі не змогла б. От що з нами робить життя.
В Ірландії існує каталог місцевостей, де знімались голівудськи стрічки, може деякі світлини будуть вам знайомими:

А от це подвірря, яких в світі багато. Зміна поколінь, нова хата поруч з старою:
Види з Dun Aonghus
Були ми також на клипах від Мохер, йшов сильний дощ. Burren, Blasket Island, Cork, Rock of Cashel...Досить! Вже осінь, інші плани, а може і мандри.