понедельник, 10 июля 2017 г.

Дикий атлантичний шлях

Увесь Дикий атлантичний шлях Ірландії складає 2,5 тисячі кілометрів. Алеж на великому автобусі на 58 міст, де ми дуже комфортно порозлягалися на 2 міста, бо у группі було лише 25 чоловік, не у кожну бухту можна заїхати, не кожну скелю можна роздивитися.Та і на саму північ республіки Ірландія не планувалося заїзжати.
Наш шлях став колом, коло було ось таке, як на мапі, з "носиком" у Дубліні. Ірландці з їхнім туризмом не пагано придумали: побудували біля кожної історичної чи природньої пам'ятки Visitor Center з сувенірними бутіками, книжковими лавками, з невеличким кафе та кінотеатром. Наштампували інформаційних відиків на різних мовах, не надоїдливих, так десь на півгодини. Гід з шоферома сидять собі десь у затішному кутку, відпочивають, пьють каву, а гдруппа подивиться все про що хотіла знати в міні-кінотеатрі, вийде, пофоткає, потім всі довольні сядуть в автобус і поїдуть далі. Ніхто не втомлюється, не перегруженний інформацією, почуває себе вільно, повний росслабон - відпустка. Тому  я вирішила це пост також зробити не напруженним ні датами, ні назвами, ні фактами. Хто захоче, пошукає в інтернеті. Десь на півдороги вже була зупинка і перші враження.
Clonmacnoise Клонмакнойс
До Клонмакнойсу ми ljїха по Шеннону на катері.Чудова казка про монастир,  заснований у 545 році Святим Кіаряном на перехресті доріг та узбережжі річки Шеннон. За годину 4 рази мінялася погода, то накрапало, то світило сонце на блакитному небі, потім був град, а надалі всі боролися з вітром і парасольками. У Ірландії lуже багато кельтських хрестів, дуже багато кам'яних храмів без дахів. Це був перший.
Перша зустріч з Атлантичним океаном була наповнена киснем, вітром та трагедією вбивства Лорда Моунтбаттена (німецькою тут, українською тут). Наша зупинка на фоні його замку. Mullaghmore Head.
 
 
 
Я залізла в воду (11°C) біля Yeats Contry Hotel у Слайго, чим дуже роздратувала мого чоловіка. Принципово не став мене фотографувати. Скільки б він не бурчав, тоді день закінчився веселкою.
 
Downpatrik Head
 
Фуксії там цвітуть великими кущами замість парканів.
 
Піздніше був відпочинок на єдиному фьорді Республіки Ірландія - Killary Fjord. Бідний наш шофер Роберт, аж тремтів від хвилювання. Коли запитала чому, віявилось що це його Батьківщіна, маленьке місто Линаун. Він дуже хотів щоб нам сподобалось. Нас накормили дуже свіжими сконсами з джемом і вершками, напоїли чорним ароматним чаєм. Розповіли про промисловість на фьорді (вирощування устріц у водяній культурі).
 
 
Колись піздніше нас довезли до Kylemore Abbey. На жаль замок був наполовину закритий будівними лісами - йшла реставрація. Але добре видно ту частину де ще кілька років тому існував інтернат.
 
Захоплення визвали венеціанські сади
 
Для травички там справжня цірюльня
 
Готична церква мала струнку форму і дивувала великою кількістью різноманітного мрамору во внутрішньому інтерьєрі. До Мовзолею, де захореніні перші володарі цього парку ми так й не встигли дійти. іншим разом якось.
 
Весь острів покритиій лісом тільки на 19 відсотків. Тому топили раніше, ще й зараз, дуже інтенсивно торфом. Торф присутній скрізь. Зверніть увагу на прилади біля камінів, вони відрізняються від тих які застосовані при паливі древини. Камінів і пічок я нафоткала забагато. Ось для простого люду.
Для середняків
 
Для хозяїв
Автобус зупинявся й посеред дороги, де не було ніких будівль, не видно було океану, щоб розповісти нам і показати на дійсному прикладі як здобувають торф. Здобуття торфу в Ірландді це дуже стара, багатовікова галузь промисловості, яку заборонило ЕС. Причиною тому гази, які виходять у атмосферу при здобутті торфу і які забрудняють навколишнє середовище. Вже з 2020 року, ніхто не буде цим займатись, повна заборона, вже давно їснують більш прогресивніші ресурси. Зараз ще фермери орендують участок землі, де є торф.
Ріжуть його чи лопатою, чи спеційною технікою на брикети і викадають в от такі кучки, щоб вітер їх обвіяв з усіх сторін і висушив
Дякую всім, в кого був терпець дочитати сьогодняший текст до кінця. Зі мною ви "проїхали" третю частину нашої подорожі.

среда, 14 июня 2017 г.

У Дубліні

Травень був таким скоротекучим, що не встигла оглянутися, а він вже й пройшов. Було багато роботи, якийсь самопресінг перед відпусткою. Я фотографувала чудову веселку перед вікнами, дережаблі понад офісом, квітучи маки, ліси, де проходили недільні травневі прогулянки, алеж зібрати ті всі аеродінамічні і природні красоти у один пост не вдалось.
***
Яна запитала мене, ще у "Одноклассниках", чому я перейшла у спілкуванні на українську мову і роблю це так концеквентно, не перестрибуючи на російську. Я знаю 4 мови, алеж на фоні всіх політичних подій я прийшла до висновку, що рідну знаю найгірше. Щоб написати одне речення чи короткий абзац українською, мені приходилося спочатку залазити у перекладач google і шукати переклад одного чи кількох слів, які ніяк не приходили в голову. Яна сама виросла у Хабаровську, росіянка за національністью, ми вчились і одному ВНЗ, алеж доля залишила її у Києві і вона була тою людиною, хто формував останні три роки мою позицию до подій в Україні. Яна була активною учасницею Майдану, волонтеркою, фаpнаткою Вакарчука. Зараз, коли всі ці брудні соціальні мережі позакривали в Україні, мені там також не стало що робити. Але мову треба привести у стан рідної, а не позичати всі думки з мов, які мені подарувала доля.
***
Якою би солов'їною не була українська, алеж назва столиці Ірландии звучить українською не гарно - Дублін, дубово якось. Я буду називати її так як називають її частіше всього у світі - Даблін. Це англійська назва. Мало хто знає, що в Ірландіі є своя мова, звуть її просто ірландська, чи гелік. В Ірландії існують теріторії де люди не забули рідну мову, хоча вони там ведуть боротьбу за незалежність від Британії не 4 роки, а 400. Гелик (німецькою - Gälisch) вивчають у початковій школі, всі назви на вулицях і автомобілних шляхах написані на ірландській і англійській. А потім після початкового шкільного періоду життя, якось все затихає і спілкуватися англійською стає зручніше. Ірландською Dublin це буде Baile Átha Cliath. Назва Dublin прийшла з Скандінавії djúp lind, що означає "глибока затока", алеж легенди кажуть, що так звали це місто задовго до того як туди попали вікінги. Як ви всі зрозуміли, з другого червня ми були у Ірландії. Автобусна подорож вдовж Атлантичного узбережжя - Wild Atlantic Way. Кожний день нова ціль, кожний день нова кровать.
Даблін зустрів нас відливом. Вигляди зверху - картинки-живописи.

 
Привезли нас у готель на одну ніч, з кумедною назвою "Red cow" - Червона корова. Розказали коли сніданок, коли старт у подорож, де трамвай, де бар з напоями, де буде о сьомій вечора вечеря і в якому ресторані. Ми вибрали трамвай до центру міста, йшли щось там с черветь години цими містками-переходами і дивувалися яке брудне місто, скріз валялися алюміневі банки, пластік, пивні пляшки. Для людини з Німеччини - шок. Алеж зараз, забігаючи наперед, хочу сказати - подорож була найемоціональнішою у моєму житті.
Те що готель звався "Червона корова" - це нормально, далі по дорозі були зупинки Black hors (чорний кінь), Blu bells (блакітні дзвоники)...Кольоровенько так.
Центр був дійсно дуже кольоровий. Міст через річку Ліффі ще трошки мав якусь гідність європейської столиці.
 
А дальніше як пішло-поїхало...
 
Всі кольори веселки. Знаю тепер звідки пішов цей вислів "дурдом-веселка".
 
 
На моє зауваження, що всі ці фарби викликані тим, що я не бачу великих граціозних будівль, лише робітничі триповерхові будови, мій чоловік зразу ж мене обломав висловом-докором "Du mit deinem Gigantismus" (ти з твоїм гигантизмом) - через майже три десяткі років життя на Заході совок вийшов з мене лиш частково. Приникла, більш не висловлювалась і вирушила шукати історичні фасади.
 
 
Пам'ятник геноциду армянського народу...неочікувала таке побачити...
 
І один на одному паби за пабом - майже 1000 тільки в Дабліні... З них жива музика, танці цілу добу, гіннес і віски рікою, галас...Це один з них:
Я знайду ще час та напишу більше про столицю і взагалі про цю смарагтову острів-країну, а сьогодні ще 2 слова про лівосторонній рух.
Про те що там, як і у Великій Британії їздять ліворуч всі теоретично знають, але на практиці це виглядає дуже цікаво. Вже в аеропорту всіх повідомляють таким чудовим стендом на фоні кольорів ірландського прапора і трьома мовами:
А розминутися на дорогах вздовж Атлантики приходиться от таким чином. З автівками:
 
З автобусами. (Цей хлопчик у жовтому - це не водій, не шукайте у його руках кермо).
 
а там де дорога широка є інші "атракціони":
Без баранів не обходилося. Цих от чекали з півгодини, поки вони перейшли дорогу, бо вони були дуже ввічливі, цибали по перед нас, бекали на нашого шофера і не збиралися поспішати.
І ще розкажу про номера автівок. Перші 2 цифри - це рік випуску авто (17-2017), третя цифра - півріччя (перше), D - це Дублін, ну а потім йде якийсь нумер... Як ви бачите, маленькими літерами написано Baile Átha Cliath, тоб-то Даблін, щось є в сердці своє індівідуальне. Авто отримує цей нумер і він дійсний на все життя цієї машини.
До побачення, я ще повернусь до цієй теми.

вторник, 25 апреля 2017 г.

Болотні прогулянки

Багато навкруги в нас селищ з назвою Ried. Це на швабському діалекті означає болото. Алеж деякі ще мають перед назвою приставку Bad, що означає курорт. Вирішили ми після однієї передачі по місцевому телебаченню, ще у початку квітня, поїхати до Wurzacher Ried. Це така є місцевість біля міста Bаd Wurzach. Припаркувалися, вийшли з машини і були здивовані: ми від'їхали від нас якіхось 35 кілометрів, а наче попали у іншу країну, інший кліматичний пояс. Інше повітря, інші запахи, інший ліс, інше світло. Земля під ногами була пухка як подушка. Чомусь я гадала, що це добре для довгої прогулянки, зберегаються суглоби, алеж після кількох кілометрів ноги боліли більше ніж після гоцалок по альпіських камінцях у горах.
Що мене вразило: і тут, у болоті, люди не залишили природу дикою, зробили якусь групу, музей, кафе і перетворили чудовий ліс у ухоженний парк з атракціонами.
Почну з початку. На перших кроках ми побачили витівки бобрів, бо скріз було багато вологи, маленьких канавок і потічків.
 
 

Плотину бобрам побудувати не дозволили, алеж і заховати активність не вдалось.
Ще кілька кроків у ліс змусили дуже швидко битись моє сердце: невже ж ми потрапили на занедбаності, покинуті міста діяльності людини? Там стояли поржавілі вагонетки на таких же поржавілих рельсах, будівля, місток...
 
 



Уся казка розвіялася після того як по тих рільсах повз нас проїхались вагончики з веселими туристами. Не такі вони вже і занедбалі були ті покинуті вагонетки, за всю ржавчину як і скрізь у Німеччині, хтось кассує якусь невеличку суму, розповідаючи бажаючим таємничі болотні історії проминувших століть. Потім підвезуть до кафе напоють кавою і нагодують тортиком. І всі щасливі.

Трошки цивільнише стало все виглядати біля озера, дерев'яні мостові, лавочки, вказівки. Озеро звалось дуже банально - Readsee - болотне озеро.

І мало воно правильну майже прямокутову форму - не природою створене, а екскаваторами. Колись на цьому місті почали дренажирувати і висушувати землю, з'явився торфяний завод. З залишок техніки зробили екпонати, декілька стендів з поясненнями і туристична зона готова.
Чим же ще заманити зацікавленних людей у такий болотний край? Здалека побачили якусь дерев'яну стіну, висловлювали свой догадки що це може бути.
 
На протилежній стороні від дороги затонувший міст. Навіщо його побудували затонувшим і не зв'язанним з іншим берегом?
 
Потім, коли роздивилися для чого придумана була ота стіна - наші паззли склалися: для грязевих ванн. Залазь безкоштовно, намазуйся скільки хочешь, хоч двома-трьома слоями, потім бігом через дорогу, спробуй змити всю багнюку і все заради здоров'я.
 
У квітні профілактично підлічитися ніхто не ризикував. Тихо по озеру пливли лебіді. А ми накручували круги по лісу, фотографуючи болото та змійки-струмочки.
 
Саме такою мені уявляється північна частина нашої півкулі: березово-соснова, з вересняними ковдрами і засохшими травами.
Болото-болотом, а ми весь квітень про нього згадуємо. Просто з роками складається якесь особливе ставлення до природи, інший ракурс. Хочется щоб життя застигло і не ворухалось.